«Українська реальність спонукає знімати правдивіше». Режисер Кирило Земляний про скептичний погляд в кіно і його сприйняття в Європі

Того дня Кирило презентував свій третій короткий метр «недоступні», створений за підтримки гранту міжнародної мобільності та інтенсиву MIDPOINT Shorts.

Своє звернення Кирило підкріпив особистим досвідом: його дім у Токмаку на Запоріжжі опинився в окупації в перші місяці повномасштабного вторгнення. Саме ця історія лягла в основу «недоступних».

Ми розпитали Кирила про перешкоди як натхнення, український скептичний погляд у кіно і наснагу працювати під час локдаунів та війн.

Сергій і його історія — це збірний образ?

Історія правдива наполовину. Адже я теж з міста, яке нині окуповане. У Токмаку Запорізької області в мене залишалася сім’я. 

Після 24 лютого я переїхав у Чернівці, де пів року розвантажував фури, як і головний герой. І теж втрачав зв’язок з мамою. На щастя, їй вдалося виїхати з окупації. Тоді обійшлося без обстрілів. Але два місяці по тому росіяни розстріляли одну з гуманітарних колон, де загинуло 32 людини, 118 людей отримали поранення. 

Тоді я подумав: «А що, якби мама поїхала на два місяці пізніше і це сталося з нею? Що б я робив?». І з цим запитанням я створював фільм.

Ти почав знімати у 2019 році. Ковід, локдаун, а далі повномасштабне вторгнення. Непрості часи для культури. Завдяки чому ти продовжував працювати?

Коли у 2017 році я вчився на звукорежисера, один з викладачів дуже заохочував нас ходити в Будинок кіно, де показували роботи українських і міжнародних класиків. Там я познайомився з учасниками організації «Сучасне українське кіно», а згодом до них приєднався.

Щосереди вони показували добірки коротких метрів. Мене дуже надихнули ці фільми. Так 2019 року я спробував зробити власну стрічку — «німий».

Звичайно, складно знімати за обставин, на які ти не маєш впливу. Але, як казав іранський режисер Аббаса Кіаростамі, в обмеженнях народжуються найкращі фільми. Бо тоді вмикається критичне мислення і ви починаєте швидко й більш творчо генерувати ідеї.

У той час я спробував робити фільми без камери — зі знайдених матеріалів, готових відео. Певною мірою я використав цей прийом у «перезаписі» — це було переосмислення архіву.

Які перешкоди вплинули на твою роботу?

У 2021 році я працював над сценарієм фільму «любоу/miłość», пітчив цей проєкт у Держкіно. Та фінансування вдалося отримати аж за три роки після перемоги на пітчингу. З початком вторгнення Держкіно тимчасово припинило виділяти гроші.

«любоу/miłość» — це історія про чоловіка, який переживає розлучення з дружиною. Щоб викупити свою частку квартири, він вирішує таксувати в Польщі. Напередодні виїзду головний герой відвідує батьківську хату в маленькому містечку і там зустрічає жінку, з якою колись навчався в школі. Між ними спалахують почуття, однак зовсім скоро чоловік має їхати. Він постає перед вибором: залишитися з коханою в цьому містечку чи їхати за кордон.

Але історія, написана 2021-го, стала для мене абсолютно неактуальною з роками. І з погляду часу-простору, і з погляду мого особистого зростання як режисера. Стало не дуже цікаво знімати те, що турбувало до вторгнення. 

Тому коли ми отримали гроші влітку 2024 року, я переписав сценарій і зняв інший фільм під назвою «бездоріжжя/off-road». Він де в чому перегукується з «любоу/miłość», але контекст зовсім різний. Цей фільм вийде наступним після «недоступні».

Наскільки, на твій погляд, за ці роки змінилася українська кіноіндустрія і що саме в ній змінилося?

Думаю, у кінематографістів сформувався глибокий скепсис до держапарату. Власне, ми зіткнулися з корумпованою системою. Водночас у 2014–2019 роках українське кіно пережило розквіт — від «Племені» Мирослава Слабошпицького до «Атлантиди» Валентина Васяновича, яка вийшла2019-го.

Стрічки, що з’являлися після цього, створювалися радше всупереч, ніж завдяки Держкіно. Тож сам факт, що після початку повномасштабного вторгнення продовжують виходити нові роботи, можна назвати дивом.

Фінансування на авторське кіно нині не виділяють. Наприклад, новий фільм Васяновича «За Перемогу!» знятий повністю без українських грошей. І все ж він потрапив до програми кінофестивалю в Торонто — результат, який я вважаю неймовірним. Те саме стосується документального кіно.

 

Наскільки складно початківцю в Україні залучити кошти з держбюджету?

Наскільки я бачу, зараз неможливо отримати в Держкіно гроші на короткометражний фільм, тому що немає конкурсу дебютного короткого метра

«Недоступні» теж не мав жодного українського фінансування. Його вдалося реалізувати завдяки програмі MIDPOINT Shorts, а також підтримці французького телебачення. Вони купили ще не зроблений фільм. 

Після того як проєкт уже має частку фінансування, іншим фондам легше підтримувати його, бо вони більше вірять, що фільм вийде в показ. Тож згодом долучилися нідерландська організація, бельгійський і болгарський фонди.

Що дав тобі проєкт MIDPOINT Shorts і поїздка за кордон? З ким ти познайомився, як була побудована робота?

Перший етап інтенсиву проходив у Брно, в Чехії. Він був присвячений розробці сценарію. Ми працювали з лектором у групах. Другий етап — в Італії — був зосереджений на пітчингу: як краще підготуватися, які у проєкту сильні сторони.

Комунікація між учасниками була дуже тісною: ми читали сценарії одне одного, радилися, допомагали.

Ця взаємопідтримка виявилася справді важливою. Завдяки програмі House of Europe ми змогли виграти пітчинг і знайти фінансування для фільму. Навіть у побутових дрібницях це мало значення: під час знеструмлень, коли ми працювали над рендером і відправляли матеріали на монтаж, нас врятував акумулятор, наданий програмою.

Чи не виникло у тебе і команди проблем під час виїзду за кордон?

Процедура виїзду була доволі стандартною: мені вдалося отримати дозвіл приблизно за тиждень до поїздки. Єдина дрібниця трапилася вже на кордоні: я не роздрукував запрошення, проте показав його з телефона, і цього було достатньо.

Що з підходів до кінематографу в європейських країнах відрізняється від українських і що тобі хотілося б розвивати в Україні?

Те, що мені подобається в європейському кіновиробництві, — цінність людини на майданчику: нормальні умови праці, чесна й гідна оплата. Там відчуваєш, що ти справді важлива частина процесу.

В Україні все значно дешевше. У цьому є свої плюси, але загалом не впевнений, що це хороша перспектива для майбутнього індустрії.

Водночас у нас є те, чого бракує в Європі, — східноєвропейський погляд на речі, який нині став ще більш скептичним. Це мені близьке. Так само подобається прагнення українського кіно осмислювати сучасність і майбутнє.

Як проявляється цей скептичний погляд?

Він напряму пов’язаний із повномасштабним вторгненням. Наприклад, нещодавно відбулася пресконференція Зеленського, Трампа та європейських лідерів. Багато українців дивилися її не з надією, а радше з думкою: «Побачимо, як воно буде». Бо ми чекаємо не слів, а конкретних дій.

У кіно це відчувається так само. Зникла наївність, яка ще була кілька років тому. Глядачеві складніше вірити у вигадані речі, і це змушує нас знімати більш чесно й правдиво.

Європейський глядач це сприймає?

Мені здається, так. Наприклад, фільм «2000 метрів до Андріївки» показують у Європі, і він знаходить свого глядача, попри його прямоту. Попередня робота Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» навіть отримала «Оскар». Це підтверджує: люди готові чути правду.

В одному з інтерв’ю ти сказав «Хочеться показувати те, про що ми замовчуємо, про що свідомо обираємо не говорити». Про що вона?

Це стосується і особистих історій, і тем, важливих для суспільства.

Наприклад, у фільмі «недоступні» головний герой краде гуманітарну допомогу на складі, де працює. Можна було б замовчати цю проблему й розповідати лише, що ми всі молодці.

Але, на мою думку, значно важливіше чесно дивитися на себе збоку.

Це може бути неприємно і непросто.

Мені здається, до нього можна відчути емпатію, дивлячись фільм. Я сподіваюся, що люди зможуть зрозуміти, чому він так робив.

Текст: Катерина Амеліна

Вичитка: Вікторія Осіпова

Переклад: Ірина Гоял