Як це — бути серед перших? Пьотр Марецький про знайомство Польщі з українською літературою

Багато з цих видань були підтримані грантами на переклад House of Europe, зокрема «Бахмут» Мирослава Лаюка або «План порятунку України» Леся Белея. У цьому інтерв’ю Марецький розмірковує про польсько-українську літературну співпрацю, виклики перекладу української (воєнної) літератури, а також про зміни в літературі й мові, спричинені міграцією та трансформацією ідентичності по обидва боки кордону.

Про перші українські видавничі проєкти

Одним із перших українських перекладів, які ми опублікували, була книжка Олексія Чупи Dziesięć słów o ojczyźnie («Десять слів про батьківщину»). Її переклала Катажина Котинська у 2016 році. Тоді ж у нас виникла ідея видати серію книжок про Польщу, написаних авторами, які ніколи не відвідували країну. Чупа створив таку книжку про Польщу, зокрема про Варшаву. Він писав її, спираючись на власну уяву, намагаючись відтворити те, як він і багато інших українців уявляли собі Польщу на той час. Відверто кажучи, це не надто вдале представлення. Пам’ятаю, що на самому початку книжки, коли українські персонажі приїхали в Польщу, їх одразу пограбували на залізничному вокзалі.

Видання голосів зі сходу України

Я викладаю сучасну літературу в Ягеллонському університеті й раніше пропонував своїм студентам перелік українських авторів, переважно із західної частини України, наприклад, Юрія Андруховича, Софію Андрухович та Юрія Іздрика. Вони добре відомі польським читачам, зокрема завдяки Анджею Стасюку  — видатному польському письменникові, який активно їх популяризував. Водночас ми майже нічого не знали про українських авторів зі східної частини країни, зокрема російськомовних письменників, багато з яких перейшли на українську після початку війни.

Після початку повномасштабного російського вторгнення ми вирішили публікувати твори про Донбас і з Донбасу. Ми усвідомили, що навіть люди у Львові чи Києві не знайомі з деякими письменниками зі сходу України, не кажучи вже про поляків. У Польщі також є регіони, які залишаються маловідомими для більшості населення. Наприклад, Підкарпаття. Про нього написано багато книжок і статей, але здебільшого їхні автори — сторонні спостерігачі, а не інсайдери. Думаю, в Україні ситуація подібна. Я знаю, що існує чимало книжок про Донбас і війну, написаних англомовними авторами. Наприклад, у Польщі одна з найпопулярніших робіт на цю тему — Apartament w hotelu wojna. Reportaż z Donbasu («Квартира у воєнному готелі. Репортаж з Донбасу») словацького журналіста Томаша Форро. Для нас було надзвичайно важливо отримати погляд зсередини Донбасу, і саме тому ми започаткували серію книжок про те, як цей регіон представляють українські письменники.

Ми вже видали книжки «Як Україна втрачала Донбас» Дениса Казанського та Марини Воротинцевої, «Бахмут» Мирослава Лаюка і «План порятунку України» Леся Белея за підтримки House of Europe. Коли ми розпочали роботу над цими виданнями, наші перекладачі постали перед труднощами, з якими не мали справи раніше. Наприклад, працюючи над збіркою оповідань Леся Белея, перекладачі спочатку казали мені: «Ми можемо перекладати з української, але не з суржику». Зрештою нам вдалося видати книжку і таким чином представити польській аудиторії щось абсолютно нове. На початку війни в Польщі домінував центральний наратив про героїчну Україну, сформований здебільшого англомовними журналістами й західними медіа. Підхід Белея був іншим: він використав абсурд і гротеск для опису соціальної та політичної ситуації в Україні. Дехто вважав, що нам не варто публікувати цю книжку, бо вона не вписується в загальноприйнятий наратив і подає Україну в доволі негативному світлі. Як зазначила на обкладинці відома художниця Марта Ямрог: «Якби цю книжку написав хтось із Польщі, його могли б звинуватити в антиукраїнськості».

У цьому сенсі книжка Дениса Казанського та Марини Воротинцевої «Як Україна втрачала Донбас» також мала велике значення для польських читачів. Автори показують, наскільки важливим був перехідний період і як події того часу заклали підґрунтя для війни 2014 року. Саме тут ми побачили багато паралелей з Польщею, адже в 1990-х роках стикалися з подібними проблемами та конфліктами.

Просування українських перекладів для польських читачів

Найбільша проблема польського книжкового ринку — перевиробництво. Щороку виходять сотні тисяч книжок. Видати книжку й доставити її до книгарні відносно легко, а от привернути увагу читачів — значно складніше. Саме тому так багато видань «губляться» на ринку, особливо коли йдеться про переклади маловідомих авторів. В умовах перевиробництва надзвичайно важливо активно просувати кожну нову книжку, щоб вона знайшла свого читача.

Грантова підтримка, зокрема грантів на переклад від House of Europe, допомогла нам не лише видати багато українських книжок, а й краще просувати їх серед польської аудиторії. Організація навіть кількох зустрічей, бронювання презентацій і онлайн-просування — це дуже дорого: потрібні картинки для соцмереж, інтерв’ю з автором, відеоматеріали про книжку. Завдяки грантовій підтримці ми змогли розповісти історію кожної опублікованої книжки, і це мало вирішальне значення. Саме тому ми плануємо й надалі подаватися на нові гранти, зокрема від House of Europe, і дуже цінуємо ці можливості.

Наприклад, із «Бахмутом» Мирослава Лаюка ми мали величезний успіх — це, мабуть, була одна з найкраще розрекламованих книжок нашого видавництва за останні роки. Ми організували багато презентацій і зустрічей з автором, під час яких сотні людей дізналися про цю роботу. Навіть громадське Польське радіо звернулося до нас із запитом, чи можуть вони начитати її для своєї аудиторії. Я дуже високо оцінюю «Бахмут» з літературного погляду. Це не лише репортаж, а й есе, написане поетом. Саме тому книжка стала цікавою для різних спільнот та аудиторій: як для прихильників репортажної та документальної літератури, так і для тих, хто здебільшого читає сучасну поезію.

Мені шкода, що книжка Сергія Сайгона «Грязь [*khaki]» не здобула такого ж широкого визнання в Польщі, хоча й отримала чимало відгуків. Його погляд істотно відрізняється від того, до чого ми звикли: це не книжка про війну, написана з кав’ярні в Києві, а погляд безпосередньо з передової. Мова книжки надзвичайно цікава — у ній багато нових слів і виразів, що виникли в контексті війни, і нашій перекладачці Александрі Бжузі довелося з’ясовувати їхнє значення безпосередньо в Сайгона. Ми також намагалися запросити його на презентацію книжки, але це не вдалося, адже автор — чинний військовий. Презентація відбулася в Палаці Потоцьких — розкішному місці в історичному центрі Кракова, а Сайгон приєднався до нас онлайн з передової, постійно курив. Контраст був разючий.

Хоча кілька років тема війни залишалася надзвичайно актуальною, я знаю від власників книгарень, що читачі поступово втомлюються від воєнних книжок. Існує багато мемуарів, репортажів, антологій та інших видань про війну, і продавати їх стає дедалі складніше. Тому ми мусимо пропонувати альтернативи. Наступного року ми плануємо видати дещо інше. Зокрема, працюємо над перекладом книжки Павла Стеха «Над прірвою в іржі». Павло також чинний військовий, але його книжка не про війну — це щоденник подорожей, написаний у 2016–2018 роках і заснований на його розмовах з простими людьми в електричках.

Нове бачення мови та ідентичності

Оскільки в Польщі проживає кілька мільйонів українців, змінюється не лише наше суспільство, а й наша мова. Наприклад, в університеті, де я працюю професором, ще до війни українці становили приблизно 10% студентства, а тепер їх значно більше. Дехто повертається в Україну, дехто залишається в Польщі. Серед цих українських студентів є надзвичайно талановиті люди, і коли вони починають писати, то іноді обирають польську мову. Саме тому я вважаю, що в найближчі кілька років у Польщі з’явиться багато письменників українського походження, які писатимуть польською, і це, ймовірно, відкриє новий напрям у польській літературі.

Наведу два приклади. Нещодавно ми опублікували дві поетичні книжки Юрія Завадського — українського поета й перекладача з Тернополя. Це були не переклади, а тексти, написані польською. З лінгвістичного погляду це надзвичайно цікаво, адже ця польська — недосконала. Редактор цих книжок, також поет, свідомо вирішив не «виправляти» польську Юрія й зберегти її з усіма «помилками».

Ще один показовий приклад — Іван Давиденко. Він українець, який багато років тому переїхав до Польщі. Нещодавно Іван опублікував збірку віршів польською й отримав найпрестижнішу польську поетичну премію за дебют. Ми розглядаємо можливість співпраці з ним, тож, можливо, він щось для нас перекладе. Було б дуже цікаво, якби людина, яка вивчила польську мову, перекладала нею тексти, адже хоча це не її рідна мова, вона володіє нею досконало.

Ми живемо в надзвичайно цікавий час, коли відбувається багато змін. На нас чекають нові бачення літератури, нові бачення мови, нові бачення всього. Я з нетерпінням чекаю, як ці мовні трансформації почнуть проявлятися в літературі — у новій поетиці та нових літературних стилях.

Текст: Надія Червінська

Переклад українською: Ірина Гоял

Фото: Piotr Marecki