«Вони бачать, що не самі». Письменниця Ніна Паламарчук про важливість роботи з підлітками у прифронтовому місті

У січні цього року вони з колегою власними силами організували пілотну резиденцію для підлітків з усієї України. Цей задум письменниця виношувала десять років. Згодом здобутий досвід Ніна принесла на Digital Labs для викладачів неформальної освіти від House of Europe.

Ми поговорили з нею про те, чому важливо працювати з молоддю у прифронтових регіонах, як змінилося її бачення проєкту після початку повномасштабного вторгнення. А ще — чому важливо було провести резиденцію саме в Миколаєві і з якими труднощами доводиться стикатися під час великої війни.

Кожну групу супроводжували ментор або менторка. І це, як на мене, велике досягнення лабораторії, адже ними стали молоді поети й поетки віком від 20 років — випускники мого літературного гуртка.

Так утворився потрійний зв’язок для передачі досвіду: від старших митців — до авторів-початківців, а від них — до підлітків. Останні усвідомлюють, що вони не самі й їхні вірші справді потрібні. Бачачи перед собою ментора, який нещодавно сам пройшов підлітковий вік і продовжує писати, вони відчувають натхнення.

Найбільше мене розчулила одна з учасниць: на закритті вона сама попросила слово й сказала, що знайшла тут дім. Для мене це найцінніший доказ того, що проєкт вдався.

У підсумку ми ще й змогли власним коштом видати збірку віршів учасників і надіслати кожному по два примірники. Хотіли також провести презентації книжки в містах, звідки приїхали діти, але на це вже забракло ресурсів.

Тому було важливо, щоб підлітки прагнули брати участь, а не просто подавалися заради грамоти. Бо грамоту вони відкладуть на поличку, а спогади залишаться. Вони повернуться додому й зможуть сказати: «Я це бачив, я це чув». 

Чому саме Південь? Бо ми так само україномовні, і нам є що показати решті України. Ми могли б зібратися й на кордоні з Польщею чи Молдовою, але мені йшлося про інше — зібрати дітей саме тут. Південь має бути на культурній мапі України. І не лише як місто кораблів, а як осередок, що виплекав цілу поетичну школу.

Виклики великої війни

Не всі охочі діти змогли приїхати — це раз. Два — постійні повітряні тривоги. Наш заклад має укриття, але не міг поставити на паузу власні заняття, тож ми спускалися разом з іншими вихованцями. Резиденція в перший день ледь не зірвалася: коли всередині майже сотня дітей, про тишу й мови немає. Тому ми випросили окремий куток і проводили заняття одразу в укритті, щоб не бігати туди-сюди й не переривати процес.

Ще одним викликом стало поселення. З укриттями в Миколаєві, будьмо чесні, скрутно, тож ми попросили батьків самостійно подбати про безпечне житло для дітей.

Чи змінилися діти? Кардинально. Цього року було важко набрати гурток: літературна творчість сприймається як щось занадто академічне. А дітям зараз і так непросто — через ковід, велику війну та дистанційку, яка часто означала «не навчалися». Їм складно дається соціалізація та проста комунікація.

Коли я запропонувала роботу в групах – діти розібрали завдання на шматки і розійшлися по кутках замість того, щоб взаємодіяти одне з одним. Багато дітей з депресивними станами, головними болями. Тобто складно стало не в складності підлітків, а в їхній готовності до навчання і комунікації.

Я хочу, щоб дорослі люди їх чули. Коли дитина говорить «мені болить», її треба почути. Коли дитина говорить «мене ображають», її треба почути. Якщо ти почуєш дитину, далі вибудуються всі інші звʼязки. Головне – не знецінювати. Бо підліток – це людина, якій складно, розумієте?

Підлітки і поезія

Сприйняття поезії саме в підлітків, думаю, не змінилося — до мене приходить уже зацікавлена аудиторія. Просто вони повільніше розвиваються й довше доходять власних висновків. 

Їм складніше сконцентруватися — наприклад, під час «повільного читання», коли ми ставимо запитання до тексту. До повномасштабної діти розривали текст на питання, як голодні вовки: «А чому цей рядок коротший за інший? Що я відчуваю в цьому місці? Що це робить зі мною як із читачем?». І одразу спалахувала дискусія. Зараз дітям усе це дається значно важче — і ставити питання, і вмикатися в обговорення.

Але цей вік — благодатний для поезії. До мене приходили підлітки, які в житті рядка не писали, а наважилися, бо «чув, що там дівчата красиві» — і виростали в поетів. Один із таких пише дуже цікаво, виклично й іронічно. Такого мало в літературі, і це справді цінно. Сьогодні він готується вступати до війська.

До вторгнення ми багато їздили з дітьми Україною, спали в спальниках на вписках, вчотирьох на одному ліжку. І саме перший та другий набори спіймали це відчуття спільності. Вони й досі приєднуються до моїх проєктів: «Ніна Миколаївна робить резиденцію? Ну добре, давайте!».

Це найцінніше — вони тримають зв’язок із сучасною українською літературою, навіть якщо самі вже не пишуть. Вони мають контекст, власну призму, свій голос, думку та вміння сперечатися. І це справді колосальний здобуток.

Digital Labs

Після повномасштабного вторгнення моє бачення проєкту сильно змінилося. Пріоритетом стало не просто навчити дітей чогось нового — на перший план вийшла спільнота й передача досвіду між поколіннями. Саме під час Digital Lab ця думка в мене остаточно викристалізувалася.

Я подалася на програму, бо мені дуже бракувало актуальних знань. Плюс почувалася на межі професійного вигорання, і навчання відкрило мені нові горизонти. Я побачила, що не сама, як та учениця на резиденції, що сказала про дім. Навколо мене було багато цікавих людей, яким не байдуже, які горять своєю діяльністю.

Особливо відгукнулася лекція Яни Салахової, голови ГО «Театр змін». Я почала адаптовувати окремі практики театру пригноблених (театральна методика, де глядачі стають учасниками вистави, що має допомогти проговорити соціальні проблеми – прим. авт.) до літературної творчості.

На майстер-класі ми обирали два тексти і читали їх по черзі імпровізовано, вгадуючи, коли вступати. Я спробувала застосувати подібне з дітьми. Наприклад, у роботі з новинами: обираємо кілька дописів, читаємо їх упереміш і дивимося, як вони взаємодіють. Або пишемо текст від імені одного з героїв матеріалу. Наприклад, до Миколаївського зоопарку привезли двох 40-річних черепах. Кого в новині бракує і від імені кого можна її описати? Працівників, які цих черепашок приймали? Самих черепах? Чи навіть від імені моркви, яку ця черепашка гризе.

З іноземних лекторів запам’ятався польський колега Томаш. Він розповідав, як організовувати роботу, коли люди з’їжджаються в одне місце. Мені це дуже відгукнулося, бо ми самі проходили подібне на резиденції, коли колега кричала мені в екран: «Дітей треба нагодувати, замовляємо кейтеринг! Якщо відпустимо на обід — ми їх потім не зберемо». І вона мала рацію: якби не кейтеринг, діти під час тривоги сиділи б укритті голодні. Томаш розповів купу таких нюансів — аж до того, що треба заздалегідь продумати місце, де палитимуть дорослі.

Була ще зустріч з естонською арттерапевткою. На початку вона чесно сказала, що не їй нас учити. І справді: запропоноване нею — на кшталт дихання по квадрату — мені вже не допомагає. З арттерапевтичними практиками взагалі вийшло повз. Ми й так використовуємо ці техніки, тож хотілося чогось глибшого. Чесно, мені співи не допоможуть. Це кумедно, весело, але не зарадить.

З подібним запитом я і до своєї психотерапевтки зверталася, бо обстріли в Миколаєві такі, що дах зносить, важко розслабитися. Роблю багато що, сильна тривожність залишається. Тому, думаю, арттерапевтці було з нами складно, зважаючи на нашу реальність.

Плани на майбутнє

Ми думали подаватися на нову резиденцію цього року, але з огляду на досвід колег з Digital Lab, розумію, що краще починати з менших заявок. Резиденція коштує майже мільйон. Тож, можливо, спершу спробуємо щось менше, наприклад, оформити під грант мою студію для дорослих (18+) у Миколаєві, щоб зробити її безплатною для учасників. А вже наступного року подаватимемося на повноцінну заявку для резиденції. Можливо, тоді вдасться організувати презентацію збірок віршів у містах учасників, як і хотіли цього року.

Текст: Катерина Амеліна

Вичитка: Вікторія Осіпова

Переклад: Ірина Гоял